ВАЛЕР’ЯН  ПОЛІЩУК (1897-1937)

Валер’ян  Львович Поліщук  народився 1  жовтня 1897 року в селі Більче Млинівського району  на Рівненщині в селянській  родині. Навчався у  школах села Малево та Мирогоща, гімназіях у Луцьку та Катеринославі, інституті  цивільних інженерів у Петрограді, Кам’янець- Подільському університеті. Він заснував в Києві літературно-мистецьку групу “Гроно”, був  одним з організаторів “Федерації пролетарських письменників”, членом спілки  пролетарських письменників “Гарт”, організатором і провідником літературної групи “Авангард”. Протягом 15 років   літературної діяльності видав понад 40 книг, з них: “Вибрані  поезії”, “Дороги моїх днів”, а також вірші, поеми, нариси, які вийшли після його смерті.

Розстріляний 3 листопада 1937 року. Реабілітований посмертно.

Ім’ям  В. Поліщука  названо вулиці в Млинові та Рівному, обласну літературну  премію.

УЛАС САМЧУК (1905-1987)

Улас Олексійович Самчук   народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань Здолбунівського  району. В 1913  році  сім’я  переїхала  до Тил явки  на Кременеччину. В 1917-1920 році Улас Самчук  навчався в Германській вище початковій  школі, пізніше в мішаній приватній  гімназії. У 1927 році дезертирував  до Німеччини. Слухав лекції  в Бреславському, а  згодом – в  Українському Вільному університетах (Прага). В 1938-1939 рр. брав участь  у відомих подіях на Закарпатті. Після багаторічного перебування в еміграції (у Польщі, Чехословаччині, Німеччині)  6 серпня 1941 року повернувся на Україну. Він знайомиться з українськими громадськими та політичними діячами, які створили в місті Рівне «Українську раду довір'я на Волині», до складу якої увійшов і Улас Самчук, а також діячі Рівного, Житомира, Луцька, Кременця, Володимира-Волинського, Дубна, Здолбунова, Костополя. Цей орган мав вирішувати шкільні, юридичні та церковні справи. Представники громадськості вирішили мати і свій друкований орган: 1 вересня 1941 року побачив світ перший номер газети «Волинь».

Було створено і видавництво «Волинь», яким з середини листопада 1941 року керував відомий видавець, котрий прибув зі Львова, Іван Тиктор. Воно випускало, крім газети, журнал «Орленя» та «Сільський господар». Почало діяти і книжкове видавництво, першою книгою якого була «Марія» Уласа Самчука. І хоч ця книга вийшла 15-тисячним тиражем, проте розійшлася негайно.

На сторінках «Волині» публікувалися твори українських поетів і письменників, зокрема Олени Теліги, Євгена Маланюка, Юрія Горліс-Горського, Тодося Осмачки.

Пройшов  через  табори переміщених осіб (1945-1948)  і опинився в Канаді (Торонто). Там він створив більшість своїх творів, активно співробітничав  з Інститутом  дослідів Волині, з товариством “Волинь” у Вінніпезі. Помер 9 липня 1987 року, похований  у Торонто.

Основні твори: “Волинь” (1932-1937), “Гори говорять” (1934), “Марія” (1934”, “Кулак” (1937), “Юність Василя Шеремети” (1946-1947), “Ост” (1948-1982), “П’ять по дванадцятій” (1954), “На білому коні” (1957), “Чого не гоїть вогонь” (1959), “На твердій  землі” (1966), “На коні вороному” (1975), “Живі струни” (1976), “Планета Ді-Пі” (1979), “Слідами піонерів” (1980).

ОЛЕКСА СТЕФАНОВИЧ (1899-1970)

Олекса Коронатович Степанович  народився 5  жовтня 1899 року в селі Милятин Острозького району  на Рівненщині в родині священика. В 1914 році  закінчив  духовне училище в Клевані, у 1919 році  - Волинську духовну семінарію в Житомирі.

У 1922 році виїхав  до Праги, назавжди покинув Україну.

Перебуваючи в еміграції, був слухачем філософського факультету Карлового університету, прослухав  також кілька літературно-мистецьких курсів в Українському вільному університеті. У 1931-1932 рр. написав  докторську  дисертацію “А. Метлинський як поет”.

В 1944 році залишив Прагу і переїхав у Міттенвальд (Німеччина), а в  1949 році – у Буффало (США), де і помер 4 січня 1970 року. Похований на українському кладовищі у  Банд-Бруці  біля Нью-Йорка.

Окремі твори: 2 прижиттєві збірки (1927), “Зібрані твори” (1975), які  об’єднали в  3 збірки, упорядковані автором. В Україні поезії Олекси Степановича   друкувалися в часописах “Дзвін”, “Дніпро”, “Україна” та ін.

БОРИС ТЕН (1897-1983)

Борис Тен (Микола  Васильович Хомичевський) народився  9 грудня 1897 року в селі Дермань Здолбунівського  району на Рівненщині  в учительській родині. Навчався в місцевій початковій школі, Клеванському духовному училищі, Волинському інституті народної освіти в Житомирі, Московському музично-педагогічному інституті. Вчителював, працював на музичній, театральній та музично-педагогічній роботі, викладав  латинську мову в Житомирському інституті іноземних мов та педінституті. Учасник другої світової війни.

У 1929 році був заарештований НКВС  і засуджений  до десяти років  ізоляції в сталінських концтаборах. В’язень гітлерівських концтаборів. Із 1946 року жив у Житомирі. Помер 13  березня 1983 року.

Автор  збірки сонетів “Зоряні сади” (1970),  перекладів  творів  Есхіла, Міллера, Міцкевича, Гете, Пушкіна, Шекспіра та інших класиків світової літератури. Лауреат   премії імені Максима Рильського. Член  Спілки письменників України  з 1957 року.

У Дермані  на будинку, де народився письменник, відкрито меморіальну дошку. Іменем Бориса Тена названо Рівненську обласну літературно-мистецьку  премію.

БАБІЙ СТЕПАН (1940 р.н.)

Степан Олександрович Бабій народився 28 березня 1940 р. в с. Голибісах біля старовинного містечка Шумськ Тернопільської області.

Рости і навчатися довелося у репресованій родині (по батьківській і по материнській лініях), відчути всю несправедливість більшовицького режиму під час вибору дороги в життя і особливо – виходу на літературну стежку. Основні віхи: середня школа, медичне училище, служба в армії, курс філфаку Львівського університету, який вимушений був залишити з політичних міркувань. Закінчив Тернопільський медичний інститут, після чого почав працювати лікарем на Рівненщині. Чотири роки перебував на творчій роботі. З 1990 р. по 1992 р. працював завідувачем відділу культури Рівненської міської управи та головою комісії з питань перейменування об’єктів, територій, вулиць, тощо. З 1993 р. – на посаді заступника представника Президента, згодом – заступника голови Ради народних депутатів у Здолбунівському районі. Проживає в Рівному.

Вийшли поетичні збірки: “Журавлиний невід” (1972), “Відкриваю себе” (1980), “Музика крил” (1986), “Пізні яблука” (1987), “Потривожені птахи” (1990), “Хитавиця-купавиця” (1992), “Із вирію літ” (1992), “Ріка у відблиску очей” (1993), книжка прози “Криниці на пагорбах” (1993), “Плата за любов. Прокляття волхвів” (2003), “Україна під сатаною” (1997), “Це інший світ” (1998), “У холодному блиску комет” (2000), “Такий день” (2001), “Вертаючись з небес” (2002), “Нічні спалахи” (2003) та публіцистики “Волинські дзвони” (1994), “Луни повстанського краю” (2002). До 2005 року – голова Рівненської обласної організації Національної Спілки письменників України.

ГРАБОУС ВОЛОДИМИР  (1935 р.н. )

Володимир Опанасович Грабоус народився 15 жовтня 1935 року в селі Мощаниця Острозького району на Рівненщині в селянській сім’ї.

Після десятирічки закінчив економічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, за професією – вчений агроном-економіст. Навчався в аспірантурі. Постійно працював у сільськогосподарському виробництві. Нагороджений орденом “Знак Пошани” та медалями.

Друкується з 1956 року. Член Рівненської обласної організації Національної Спілки письменників України. Окремими виданнями вийшли його збірки сатири та гумору: “Авторитетний Дзвін” (1987), “Грім з ясного неба” (1989), “Осел на посаді” (1991), “Заслужений цапок” (1991), “Гадюка та Журавель” (1992), “На чисту воду” (1993), “Байки” (1993), “Вельможний Крук” (1995), “Галасливі папуги” (2001).

Твори перекладалися російською та білоруською мовами. Член Спілки письменників України з 1993 року.

КРАСЮК ПЕТРО (1924 р.н.)

Петро Харитонович Красюк народився 1 січня 1924 р. в с. Трахтемирові Переяслав-Хмельницького району на Київщині (нині Канівський район Черкаської області) в селянській родині. Після закінчення семирічки в рідному селі вчився в Переяслав-Хмельницькому педучилищі, два курси якого встиг закінчити до війни. У 1943 р. гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини.

Після війни закінчив педагогічне училище і одержав направлення на Рівненщину (1946 р.), почав працювати учителем Висоцької середньої школи Дубровицького району. В 1958 р. закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. У Висоцьку живе і нині.

Член Спілки письменників України з 1965 р. Лауреат Рівненської обласної літературної премії ім. Валер’яна Поліщука (1983) та Хмельницької – ім. Микити Годованця (1987). Член Рівненської організації національної Спілки письменників України. Автор збірок “Байки та гуморески” (1957), “Яке коріння, таке й насіння” (1963), “Премійований Кіт” (1964), “Виграш – програшем” (1966), “Поголений Їжак” (1969), “Сміття і Мітла” (1971), “Пасивний бобер” (1973), “Ворона на естраді” (1976), “Непідкупний ведмідь” (1977), “Обережний Півень” (1983), “Хід конем” (1989), “Самостійний син” (1993), “Регламент для Зайця” (1997), “З вогню та в полум’я” (1998), “Дипломатична розмова” (2001), “Двоюрідний чоловік” (2002). Окремі твори П.Красюка перекладено російською, білоруською, тувинською, єврейською, польською та болгарською мовами.

ШМОРГУН  ЄВГЕН (1940 р.н.)

Євген Іванович Шморгун народився 15 квітня 1940 р. в с. Новожуків (нині –Іскра) на Рівненщині в селянській родині. Навчався в Новожуківській початковій, Пересопницькій семирічній та Білівській середній школах, Дубенському медичному училищі, Рівненському педагогічному інституті. Працював фельдшером, служив у армії, співробітничав у газетах, керував обласним літературним об’єднанням. Очолював Рівненську обласну організацію Спілки письменників України.

Друкуватися почав у 1958 р. Окремими виданнями вийшли книжки “Що шукала білочка” (1978), “Зелені сусіди” (1978), “Дивосил-зілля” (1980), “Що сказав би той хлопчик” (1981), “Де ночує туман” (1984), “Вогник-цвіт” (1989), “Дорога до Іліона” (1989), “Ключ-трава” (1990), “Рано-вранці вітри заголосять” (1994), “Вірші різних років” (1994), “Забуті боги предків” (1994), “Хто розцвів перший?” (1996), “Плач перепела” (1999), “Мова зела” (1999), “Рослинничок” (2000), “Повісті з античних часів” (2001), “Шість століть Велигорських” (2002), “Тиха радість” (2003).

Твори перекладалися білоруською, російською, тувинською, киргизькою, болгарською мовами. Ряд оповідань включено в підручник для школярів молодших класів. Лауреат літературних премій імені Валер’яна Поліщука (1984), імені Володимира Кобилянського (1997), імені Лесі України (2000).

ПИСЬМЕННИКИ, чия діяльність була пов’язана із Рівненщиною

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО

З нашим краєм тісно пов'язана діяльність і творчість Тараса Шевченка, який, за завданням Київської археографічної комісії з метою виявлення, фіксації та дослідження пам'яток історії, культури та мистецтва, восени 1846 року відвідав Рівненщину, побував у Дубні, Корці, Острозі, можливо, Рівному, а також інших населених пунктах, пов'язав з Рівненщиною теми, сюжети й образи таких творів, як "За байраком байрак", "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?", поема "Варнак", повісті "Варнак", "Прогулка с удовольствием й не без морали".

Від Корця до Острога через Гульчу повз грот Святого Миколая на Варковичі й Дубно, а далі - на Вербу, Берестечко і Радзивилів проліг Шевченків шлях.

За активної участі Михайла Борейка, а також кандидата філологічних наук Петра Лобаса вперше в Україні, в Рівному здійснено факсимільне видання безцензурного примірника "Кобзаря" Тараса Шевченка 1840 року. Після презентації в Рівному та Київському національному музеї Тараса Шевченка понад 600 примірників цього "Кобзаря" 18 вересня 2001 року подаровано учасникам III Всесвітнього форуму українців, що відбувся у Києві.

ВОЛОДИМИР ГАЛАКТІОНОВИЧ КОРОЛЕНКО

Видатний письменник народився 15(27) липня 1853 року в Полтаві, а в нашому місті успішно закінчив Рівненську реальну гімназію, що колись розташовувалась у будинку, де тепер знаходиться музей.

Свої юнацькі роки, проведені в Рівному, В.Короленко описав в «Історії мого сучасника». Перебуваючи в Рівному, він познайомився з своїми ровесниками, що згодом дало можливість письменнику відтворити життя знедолених у творі «Діти підземелля».

"В історії мого сучасника" Володимир Короленко описував зустрічі з нашими земляками, зокрема з братом колишнього свого вчителя, викладача словесності Рівненської реальної гімназії – Олексієм Андрієвським. Той був заарештований за те, що брав участь в організації таємного друкування українських книг. Тодішнє законодавство Росії забороняло видавництво книг українською мовою.

В'ЯЧЕСЛАВ ВАСЬКІВСЬКИЙ

Народився 15 лютого 1904 року в Рівному. У 20-і роки став студентом Академії мистецтв у Варшаві. Рівнянин В'ячеслав Васьківський був членом українського мистецького об'єднання «Спокій», заснованого Нілом Хасевичем, художником Української Повстанської Армії.

З 1937 року він — асистент цього ж навчального закладу, який успішно закінчив. У 1945-1949 роках працював вчителем у мистецькому середньому навчальному закладі в мальовничому місті Закопане. Тут він став членом художньої групи «Підгалянське мистецтво». У 1952 році Васьківський повертається в рідну академію, де почав працювати заступником професора, а з 1956 року – надзвичайним професором.

Професор В'ячеслав Васьківський був прекрасним портретистом, володів класичною технікою гравюри, новатором художнього вислову в нетрадиційних матеріалах, у чорно-білій і кольоровій ксилотипії (дереводруку), в кольоровій акватинти та в глибокій ліногравюрі.

Праці професора зберігаються в багатьох музеях Польщі та інших країн світу. Йому присвоєні звання лауреата премії першої загальнопольської художньої виставки (1950 р.), лауреата державної нагороди на першій загальнопольській виставці книжкової ілюстрації. Він також отримав премію Товариства польсько-радянської дружби у 1959 році.

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1887-1968)

Поет української еміграції, перекладач, літературознавець, публіцист .В роки першої світової війни він, будучи командиром кулеметної сотні, прапорщиком 2-го Туркестанського полку, відзначився в боях з німцями поблизу села Пустомити Гощанського району. За активну участь у цих та інших боях був підвищений у військовому званні до підпоручика. Перебуваючи в Рівному, він написав один з перших своїх віршів, під яким поставив підпис «1916. Ровно».

У 1917-1920 роках Є.Маланюк знову перебував у Рівному вже як старшина армії Української Народної Республіки та ад'ютант командуючого Дійовою армією УНР Василя Тютюнника. Згодом, коли Рівненщина з 1920 року входила до складу Польщі, поет не раз бував у Рівному. Саме тут, біля могили свого генерала, він написав наведений нижче вірш, під яким поставив напис «на цвинтарі, в липні 1936 р.», який став епіграфом до «Балади про Василя Тютюнника».

ХАРИТЯ КОНОНЕНКО (1900-1943)

Народилася в 1900 році в с. Миколаївці на Полтавщині. Рано осиротіла і виховувалася в родині свого дядька Левінського. У 1920 році разом зі своїм дядьком Харитя виїхала в Чехословаччину до м. Под'єбради, де вчилася і закінчила університет, У 1924 доля закинула її до м. Саскатуну в Канаді. Працювала в інституті ім. Петра Могили, брала активну участь в українському громадському житті, була засновницею Союзу Українок в Канаді (1925 р.).  В 1928 році вона повертається до Чехословаччини. У 30-х роках вона переїхала в Галичину, де працювала в товаристві «Сільський господар». Пізніше працює на Холмщині. Після нападу гітлерівців на Радянський Союз прибуває в Рівне. Тут активно включається в роботу суспільної секції Українського Червоного Хреста.

Харитя Кононенко була одним з керівників організації Жіночої служби Україні, основними напрямками діяльності якої були: надання практичної медичної і соціальної допомоги, притулку звільненим з полону військовополоненим, втікачам-«остарбайтерам» з Німеччини, потерпілим від репресій родинам, і взагалі всім тим, хто зазнав горя під час воєнної хуртовини і хто залишився без засобів на життя.

Після заборони гітлерівцями діяльності Червоного Хреста його функції в Рівному почала виконувати соціальна опіка відділу охорони народного здоров'я, яку очолила Харитя Кононенко. В липні 1943 року Харитю Кононенко схопили гестапівці і кинули до рівненської в'язниці, звинувативши в зв'язках з УПА. Як і інші патріоти вона пережила знущання, тортури, проте не видала нікого, не надломилася.  

Одну з вулиць Рівного названо іменем мужньої українки.

ОЛЕНА ТЕЛІГА (1907-1942)

 За часів радянської влади в Україні про Олену Телігу широка громадськість не знала майже нічого. Адже Теліга була віднесена до числа тих поетів, художників, інженерів, військових, громадських діячів України, імена яких намагалися викреслити з історії як «українських буржуазних націоналістів», незважаючи на те, що вона народилася 21 липня 1907 року в родині інженера І.Шевгенова з Петербурга.

У 1917 році її, десятирічну дівчинку, привезли до Києва. Із 1924 року Олена проживала в Чехословаччині, де стала студенткою історико-філологічного факультету Празького педагогічного інституту.

У 1929-1930 роках вчителювала у Варшавській українській школі, брала активну участь у громадському житті українців-емігрантів. Із 1932 року публікації за її підписом все частіше стали з'являтися на сторінках львівського «Вісника».

На початку німецько-радянської війни разом з письменником Уласом Самчуком прибула до Львова, а звідти 12 вересня 1941 року приїхала до Рівного. Тут стала працювати в редакції газети «Волинь», що почала виходити з 1 вересня 1941 року.  

У Києві вона стає головою Спілки письменників і редактором тижневика «Литаври», що виходив при щоденному виданні «Українське слово». Після заборони цього часопису гітлерівцями, Олена відмовилася співпрацювати з фашистським «Новим українським словом». Це стало однією з причин арешту її гестапівцями 9 лютого 1942 року. Олену Телігу чекала смерть. Її було розстріляно з чоловіком Михайлом та іншими активними діячами ОУН у Бабиному Яру.

Твори Олени Теліги вже публікуються в журналах, газетах, які друкуються в Україні. Сюди ж із-за кордону потрапляють збірки її творів, які вийшли там і були заборонені в Україні. Це – «Душа на сторожі» (1946), «Прапори Духа» (1947), «О.Теліга, збірник» (1977). Про її життєвий шлях розповідають книги, які вийшли з друку в Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, Вінніпезі та в інших містах світу.

Рівненський міськвиконком своїм рішенням від 18 вересня 1991 року увічнив у назві вулиці пам'ять борця і поета Олени Теліги.